У Європейському Союзі питання ГМО регулюється двома інституціями: Європейською Комісією та Європейським органом із безпеки харчових продуктів (EFSA). Саме EFSA несе відповідальність за надання дозволу на використання кожного окремого ГМ продукту.

Як зазначається на сайті Європейської Комісії, обраний у ЄC підхід щодо ГМО є «обережним підходом до надання дозволу в період до того, як ГМО буде дозволено потрапити на ринок, і моніторингом довкілля після виходу продукту на ринок». Європейське законодавство встановлює конкретні процедури оцінювання й авторизації ГМО (вони прозорі й обмежені в часі). Ризики оцінюють на основі узгоджених критеріїв, що визнані чи не найсуворішими у світі.

EFSA у співпраці з науковими органами держав-членів несе відповідальність за оцінювання ризиків, а отже, вирішує, чи є конкретний ГМ продукт безпечним для здоров’я людини й тварин, а також для довкілля. Саме на висновок EFSA спирається Європейська Комісія, коли пропонує державам-членам ухвалити чи відхилити дозвіл на розміщення на європейському ринку ГМО. Європейське законодавство передбачає й моніторинг так званого пост-ринкового середовища для кожного авторизованого ГМО (аби вжити відповідних заходів, якщо буде виявлено неочікуваний несприятливий ефект). Окремим пунктом зазначено вимогу про те, щоб усі продукти, до складу яких входить 0,9% ГМО, мали відповідну позначку на етикетці про такі інгредієнти.

Усі держави об’єднаної Європи мають індивідуальні правила та відповідні органи, що їх регулюють, у межах своєї території. А директива, ухвалена позаторік Європейським парламентом, дала набагато більше свобод і повноважень в ухваленні рішень про вирощування генетично модифікованих культур на своїй території. Згідно з правилами, що набули чинності у квітні 2015-го, кожна країна ЄС сама вирішує, чи дозволяти вирощувати на своїй території кожну конкретну ГМ рослину, звісно ж, за наявності попереднього висновку щодо її безпечності (загалом у 19 країнах Євросоюзу вирощування ГМ культур є забороненим). Щоправда, частку використання й торгівлі ГМО країни — члени ЄС самостійно не вирішують — запровадження такого права може спричинити відновлення прикордонного контролю між країнами Євросоюзу та призвести до великих втрат в аграрному секторі об’єднаної Європи. Втім, окремі прецеденти свідчать про цікаві тенденції в лавах ЄС. Скажімо, консервативна партія, що прийшла на останніх виборах до влади в Польщі, прагне запровадити повну заборону будь-яких ГМ продуктів на своїй території.

Цей намір — питання не нове для Польщі й водночас доволі популярне серед населення. Проте все ж таки цього року було подовжено мораторій на заборону використання ГМО кормів на території цієї країни до 1 січня 2019 року. Це вже третє відтермінування заборони (перший раз — 1 січня 2013-го, другий — 1 січня 2017-го).

Євросоюз, як відомо, імпортує дуже великі обсяги ГМ кормів. За потреби від 35 до 40 млн тонн умовної сої на рік власне виробництво ЄС забезпечує лише 1,5 млн тонн. Тож європейський сектор тваринництва залежний від імпорту з третіх країн. Соєві боби й соєве борошно імпортують переважно з країн, де відсоток ГМ сої сягає 90%. Найбільший виробник м’яса птиці у ЄС — Польща — імпортує близько 2 млн тонн соєвого шроту переважно з країн Південної Америки. Близько 98% цього продукту — з генетично модифікованої сої. Вартість кормів становить приблизно 60-70% усієї вартості продукції птахівництва, тому заборона на використання ГМО у цій країні може спричинити катастрофічні наслідки. Отже, хоч як це дивно, попри найжорсткішу політику щодо ГМ культур, Євросоюз нині є найбільшим у світі регіональним споживачем такої продукції.

Останніми роками українські товаровиробники дедалі більше звертають свої погляди на ринки Далекого Сходу. Найпотужнішими китами далекосхідного регіону традиційно є Китай і Японія. Їх позиції щодо ГМО певною мірою нагадують підходи США та Європи. Зокрема, Китай більше схиляється до американського варіанта, хоча позаторік у країні ухвалено закон про обов’язкове маркування наявності ГМО (за відсутність такої позначки передбачено штрафні санкції або припинення ліцензії). Натомість Японія жорстко регулює (згідно з вимогами Картахенського протоколу) наявність ГМО у продуктах. Зокрема, маркування залежить від того, чи є ГМ культура в кінцевому продукті. Якщо так, то в разі перевищення 5% загальної ваги на етикетці обов’язково мають бути слова «генетично модифікований» або «генетично модифіковані організми не відокремлені». Для всіх інших маркування є добровільним.

Ось так країни світу встановлюють жорсткі правила для виробництва або споживання ГМО — виключно виходячи з власних політичних, соціальних й економічних обставин. Наразі створено так званий індекс ГМО для визначення того чи іншого ставлення конкретної країни до цього вельми складного питання. Нині генетично модифіковані культури вирощують у 28 країнах світу, і в майже ЗО країнах існує заборона на їх використання або вирощування. На сьогодні майже 450 млн га земельних угідь під виробництвом ГМ культур, це майже 18 млн фермерів із 20 країн, що розвиваються, та 8 промислово розвинених країн.

Український агросектор глибоко інтегрований у світові ринки, і якщо ми не враховуватимемо реалії вирощування та споживання ГМ рослин і не замислимося над чіткою регламентацією їх виробництва й використання, то можемо суттєво програти в майбутньому.

 

Марія Колесник

АгроМаркет червень 2017